Як приємно почути слова вітання! А ще більше до душі – якщо вони сказані щиро, піднесено радісно і – твоєю рідною мовою! Проте форми вітання і прощання нерідко звучать у нашому повсякденні, м’яко кажучи, змодернізовано, до того ж – перетворено, змінено без потреби. Особливо у розмовній мові. Їх, такі неправильні форми вітань-прощань, можна почути і з засобів масової інформації, і від посадових осіб, і від педагогів. Але ж насамперед усі вони, позаяк є публічними людьми, повинні нести до громади літературну мову.
Цьому, звісно, є пояснення, проте нема виправдання. Довговікове насадження іншої мови, а заборона рідної дало свої, негативні, наслідки. І тому чуємо й самі, не задумуючись, повторюємо: “Добрий ранок!”, “Добрий день!”, “Добрий вечір!” Або – на нинішній кшталт (а для когось це – мода): “Доброго ранку!”, “Доброго дня!”, “Доброго вечора!”, цебто щодо кожної пори доби слово “добрий” уживають у формі Родового відмінка. Проте, як стверджують сучасні мовознавці, зокрема, професор, академік Олександр Пономарів, ув українській літературній мові усталилися такі форми вітань: “Доброго ранку! Добрий день! Добрúдень! Добрий вечір! Добрúвечір!”…
