Якщо у наш прагматичний час ще досі не прозвучало прямо поставлене питання: «А з якою метою художня література взагалі вивчається у школі?», то це лише завдяки колишньому авторитету цього навчального предмету. До такого питання схиляє кризовий стан у викладанні словесності, який аж надто очевидний і який обумовлений певними причинами, головна з яких – калейдоскопічно-кліповий принцип побудови змісту літературної освіти, котрий змушує проходити програму в темпі «галопом по Європі». Художнє слово фактично перестало звучати на уроках літератури, замість нього увага звернута на вивчення «тем», «ідей», «образів», засобів», запам’ятовування дат та імен, знання яких необхідне для успішного складання ЗНО.
Проминуло вже кілька десятиліть з того часу, як художня література фактично перестала бути загальновизнаною «королевою мистецтв», поступившись за популярністю аудіовізуальним видам мистецтва. То ж виникає питання: чи не потребує цей факт внесення коректив у ставленні до змісту і форм викладання літератури в середній школі? Бо одна справа вивчення літератури в період «золотого віку» філологічної освіти, коли література не відчувала конкуренції з боку кіно, телебачення, інтернету, і зовсім інша – коли молода людина перебуває в потужних інформаційних, переважно аудіовізуальних, легших для сприймання, потоках, які виробляють у неї, починаючи навіть з дошкільного та молодшого шкільного віку, так зване «кліпове мислення».