Як писати есе

Останнім часом у шкільній практиці став дуже популярним твір-роздум в жанрі есе.

Есе (від франц. essai – спроба, проба, нарис) – прозаїчне висловлювання невеликого обсягу і вільної композиції, що виражає індивідуальні враження і міркування з конкретного приводу або питання і свідомо не претендує на вичерпну відповідь.

Пам’ятайте! Обираючи жанр есе, ви можете дозволити собі бути суб’єктивними, зосередитися на частковому, а не на головному, висловлювати спірні міркування, наводячи мінімум доказів, але, з іншого боку, саме це може бути і небезпечним – уявна легкість — пиши собі, як бажаєш. Але зовсім не факт, що ваш твір вийде оригінальним та цікавим.

Перш ніж обрати жанр есе, подумайте та переконайтесь у тому, що вам є що сказати.

Стиль есе вирізняється:

– афористичністю;

– образністю;

– парадоксальністю.

Для есе характерне використання численних засобів художньої виразності:

– символи;

– метафори;

– порівняння;

– алегоричні і притчові образи.

Для передачі особового сприйняття автору есе необхідно:

– використовувати всілякі асоціації;

– проводити паралелі;

– добирати аналогії.

Есе буде цікавим, якщо в ньому будуть присутні:

– непередбачувані(парадоксальні) висновки;

– несподівані повороти;

– цікаві зчеплення.

Мовна будова есе – це динамічне чергування полемічних висловів, питань, проблем, використання розмовної інтонації і лексики.

Цікавим прикладом есе, написаним у формі «сократівського діалогу» (або у формі «запитання – відповідь»), є робота М. Бачмаги з м. Львова.

– У мене до тебе є дивне запитання, але ти все ж спробуй на нього відповісти.

– Ну, спробую.

– Ти – людина?

– Дійсно, дуже дивне запитання. Невже ти не бачиш перед собою мене – людину?

– Так, я бачу тебе, але чи впевнений, що ти насправді – людина?

– Ти справді дивний?

– Вчора я серйозно задумався над цим.

– І якого ти дійшов висновку?

– Я не маю сумніву в тому, що ми з тобою Homo sapiens, але чи не здається тобі, що наші права утискаються, принижуючи нашу гідність?

– Ну, не знаю. Я про це якось не думав.

– Впевнений, що коли тебе надто це образить, то і ти над цим задумаєшся.

– А що сталося?

– Сьогодні ще нічого, але пам’ятаєш той випадок, коли ми ввечері верталися додому після футболу?

– Таке забудеш. Нас трьох тоді зупинила міліція. І чого?

– Як це чого? Вони ж нам чітко сказали: «Пацани, – гроші, або цілими ваші батьки вас не побачать».

– Так, але якби ми були п’яні, або що. Шкода, що ми їм не віддали ті 10 гривень. Обійшлося б без синців і поламаних ребер.

– Так. До речі, ти не знаєш, як там Він? Його вже виписали з лікарні? Тому я і питаю, чи ти відчуваєш себе людиною. В Конвенції про захист прав людини та основних свобод сказано, що «Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню». А Україна, до речі, ратифікувала цю Конвенцію. А те, як з нами поводилась міліція…

– …принизило мою гідність.

– Мене теж це принизило. Але це таке. А ти пам’ятаєш справу Онопрієнка?

– Звісно, але ти це до чого?

– Якщо я не помиляюся, то в тій же Конвенції сказано, що кожен вважається невинним у скоєнні правопорушення, поки не буде доведено протилежного. А наш Президент у інтерв’ю назвав Онопрієнка винним ще перед остаточним рішенням суду.

І не ми з тобою у розмові, а сам Президент у інтерв’ю по телебаченню, а це говорить саме за себе. І якщо вже ми торкнулися загальнодержавних справ, то згадаймо вибори Президента України 2004 року.

– Ти хочеш сказати про те, як одна з найцікавіших рубрик нашої улюбленої газети не виходила на її шпальтах два тижні перед проведенням виборів тільки через те, що її автор писав про негативні сторони політики всіх кандидатів?

– Так, але не тільки. Діджея однієї місцевої радіостанції керівництво послало у відпустку через те, що він у прямому ефірі вказав на негативні сторони кандидата з найбільшими шансами на перемогу. А ще студентів академії змусили прийти на зустріч з цим кандидатом. Хто не прийшов, тому не зарахували заліків.

– І це в нас називається правом на свободу вираження поглядів. Тепер ти розумієш моє питання. І як ти тепер на нього відповіси?

– Я відповіді не зміню. Я – людина, ніхто не зможе цього заперечити.

– Так, але ти не заперечуєш, що твої права в нашій державі порушуються, і випадковостями ці порушення назвати важко. Це скоріше нагадує політику, спрямовану на приниження твоєї гідності.

– І цього я не заперечую. Але скажи мені, хто як не ми повинні відстоювати свої права і свою людську гідність?

– Невже ти захищаєш тих кондукторів, які, штрафуючи за безбілетний проїзд, обзивають порушника останніми словами; посадових осіб, які використовують службове становище для власних вигод, одним словом, людей, які так чи інакше утискають наші права?

– Ні, я хочу сказати, що…

– Я знаю. Ти хочеш сказати, що я мушу щодня виборювати право на свободу слова, гідне поводження та ще безліч прав, які мають надаватися мені беззастережно і за які я не повинен боротися?

– А ти, в свою чергу, хочеш, щоб всі твої права, гарантовані Конвенцією, автоматично почали виконуватися з дня ратифікування її Україною? А згадай, скільки років нашій державі? Точно, вісімнадцять. А чи мали якісь права і свободи наші з тобою батьки ще п’ятнадцять років тому? Так, майже ніяких. І як ти думаєш, чи звикли вони до того, що свою гідність можна захистити через суд? А саме це – найважливіше. Я зовсім не виправдовую правопорушення як з боку держави, так і з боку окремих осіб. Але ми не зможемо їх припинити самими словами, а от судовими позовами — інша річ. Ми з тобою говорили про той випадок з міліціонерами. Але ж ми не подали на них в суд, і вони залишилися непокараними і зможуть зробити таке ще і ще раз. Але якби ми оскаржили їхню поведінку, то вони, мабуть, не повторили такого, а їхній приклад застеріг би інших. І так у всьому. Ніхто за нас не зробить нашу державу правовою не на папері, а в реальному житті. Тільки наша ініціатива всіх разом – як громадян і кожного зокрема – як особистості, зможе змінити ситуацію.

– А як щодо правопорушників?

– Звичайно, вони повинні бути покарані і будуть, якщо ми цього справді схочемо. Я відповів на твоє запитання?

– Так. Ми – люди і це — незаперечний факт. А от чи дозволимо ми порушувати наші права, покаже час і наша ініціатива.

Прийомів для написання успішного есе існує багато. Наводимо деякі з них.

• Ефектний початок – вступ, дуже важливий елемент твору. Читач визначає для себе, чи варто йому читати ваше есе. Для початку есе існує кілька підходів.

1. Стандартний (найпоширеніший). Необхідно відповісти на шість запитань: хто, що, коли, де, чому і як. Відповіді на ці запитання дадуть змогу читачеві зрозуміти, чого йому очікувати.

2. Несподіваний – це може бути що завгодно, але читач повинен бути здивований або шокований.

3. Дієвий — зображення самого процесу, а причини й наслідки випливуть далі. Цей підхід зручний для коротких есе.

4. Авторитарний – пропонує інформацію в наказовому тоні, щоб створити враження упевненості автора тільки в собі.

5. Інформативний — читач одразу отримує інформацію про те, що буде далі у творі.

6. Цитатний – вдало підібрана цитата одразу привертає увагу читача (не рекомендується використовувати прислів’я і кліше — це банально).

7. Діалоговий – з одного боку, такий початок стимулює читача як учасника діалогу, з іншого, – це може бути просто потік думок з риторичними запитаннями.

• Хронологія есе – послідовність подій (але не зациклюйтесь на часі ~ есе може вийти нудним). Просто згадуйте час. Не намагайтесь у дрібницях описувати все, що відбувалося в певний період.

• Оповідання — дія або історія, що триває до самого кінця есе, в якій підкреслюються якості, можливості або знання, пов’язані з темою вашого есе.

• Опис – характерною рисою такого есе є яскрава образність твору, що підтверджується багатою мовою, і цікаві деталі, які залишають читача довгий час під враженням.

• Порівняння – в основному цей прийом використовується щодо питання, за яким потрібно описати, наприклад, досвід або невдачу.

• Фінальні компоненти – останні абзаци (абзац) мають завершувати вашу думку і залишити в пам’яті читача яскравий слід.

Приклад твору-есе публіцистичного характеру.

Я – українець

Слова українського гімну давно запали в душу і були вивчені за власним вибором у підлітковому віці. Мені подобаються вишиванки, я люблю їх вдягати – це гарний і рідний мені одяг. Українські майстрині вміють робити з вишиванок справжні витвори мистецтва. До мого раціону входить багато різних страв, серед яких має місце і сало, хоча найбільша перевага віддається його копченому різновиду. Із великим задоволенням танцюю гопак – чудовий, жвавий, енергійний і запальний танець, який приносить багато приємних емоцій. З Дніпром пов’язує багато спогадів, але перепливати його спадало на думку лише у найек-стремальніших фантазіях. Мій «Кобзар» лежить на тумбочці під рукою. Коли я шукаю розради для душі чи відповідей на складні питання, то перечитую емоційні і мудрі слова Шевченка. Рушники, що залишились від бабусі, приємно милують око. Я – українець?

У випадку поранення з моїх судин струменить кров червоного кольору. Але прапор моєї держави має блакитно-жовте (або синьо-жовте за Конституцією) забарвлення, як і його маленькі копії, що супроводжують мене на життєвих шляхах. Я рідко відмінюю слова «пальто» та «кіно», але якщо вони органічно увіллються у новий правопис, то вживатиму частіше.

Важливі у моєму житті слова говорились різними мовами, але переважно українською. Я – українець?

У дитинстві мені подобалось спостерігати за грою київського «Динамо», і хоч зараз інтерес не той, але це теж певний репрезентант України. Коли дивлюся бої Кличків, крім споглядання спортивної майстерності, приємно, що на престижних світових боксерських аренах здіймається наш прапор. Я байдуже ставлюся до Клочкової, але завдяки їй Україну також знають у світі. Мені не доводилось літати літаками західного виробництва, проте з Ту-154 наша земля виглядає незгірш, як з «Боїнга». У мене не стояла можливість вибору різних громадянств, але, незважаючи на це, я практично не уявляю іншого місця свого постійного проживання, окрім як України. Я буду жити там, де мені зручно і там, де дозволять обставини, але це місце немислиме без українських просторів. Я – українець.

Тут ще земля не охолола від дурості, совковості, російщення, ще ходять вулицями колишні райкомівські і обкомівські керівники, колишні слідчі КДБ і відставні радянські військові. На тутешніх цвинтарях є багато покинутих могил, стертість імен на яких пов’язана не так з матеріалом виготовлення, як з відсутністю належного догляду, бо вже немає кому їх впорядкувати. Я не один, я живу серед моїх співвітчизників, які

лаються і б’ються у громадському транспорті, стовбичать у автомобільних пробках, святкують і сумують, працюють і гуляють. Ми різні, але всі ми українці. Серед нас ще є ті, хто не розучився читати і самостійно мислити.

Я – українець.

Тут є студенти, які, бажаючи отримати заповітний «корінець» диплома, можуть навіть прийти на пари з предмета, який їм абсолютно до лямпи, а прийшовши, займатися віршуванням або написанням sms.

Тут на грошах ми побачимо гетьманів, бо президенти на таке ставлення ще не заслужили. Часом тут жартують: то дотепно, то грубо, а посміхаються то щиро, то натягнуто. Моя етнічна приналежність завжди зі мною і не зникає лише від того, що її не зафіксували у паспорті. Вона у моїх генах, у моїй свідомості, у світовідчутті. Я – українець!

Я по-своєму люблю як міста з їхніми мережами центрального опалення, площами, стадіонами, театрами, книгарнями і неоновими вивісками, так і села з їхньою екологією і простим щирим ставленням до життя, без силіконових тілом і розумом жінок.

Я люблю вузькі бруковані вулички Львова і дивуюся помпезно-сірим кварталам Харкова. Одеса і Донецьк не потрапляли до сфери моїх мандрів, але хочеться сподіватись, що й там є чому дивуватися й чому радіти. Затишна і напівсонно-спокійна Полтава є милим провінційним містом. Я впритул бачив «патріотів на трибунах» і тому впевнений, що в окопах їх точно не буде.

Я вірю в Україну, але не довіряю окремим індивідам і суспільним групам. Моє повітря переважно наповнене спокоєм і свіжістю. Гори дають відчуття мети і змушують міркувати й про духовні вершини. Крім того, на них значно менше людей і ближче до неба.

Приємно дивитись на наше небо за будь-якої погоди, особливо ясної ночі, коли видно такі маленькі і водночас велетенські, відділені мільйонами кілометрів зірки. І хоча сни я бачу рідко, довколишня природа з яскравими соняшниками з надлишком компенсує таку особливість.

Цокіт підборів на Хрещатику відрізняється від тупотіння у столицях інших держав. Сніг у Карпатах, мабуть, не схожий на свої канадські чи швейцарські відповідники, а кримська галька шурхотить інакше, ніж турецька.

Українські пісні й колискові завжди зі мною, як і горбата, натоптана бруком спина Андріївського узвозу. Свого часу одна з вулиць, де я мешкав, мала лише номер, але вона не стала від того менш рідною.

Якщо у мене будуть діти, то швидше за все вони народяться в Україні. Бо я – українець.

Дев’ять правил написання креативного есе

Як радять писати есе? Правильно! Креативно, Що криється за цим словом? Швидше за все, політ думки, оригінальність тощо. Все просто: головне – засвоїти дев’ять правил.

1. Тільки позитивна мова (описувати краще те, що є, а не те, чого немає).

2. Слова-зв’язки (вони допомагають плавно переходити з однієї частини до іншої).

3. Різна структура речень. (Читати речення правильної структури нудно. Додайте кілька інверсій. Пишіть різні за довжиною речення.)

4. Зрозумілі слова. (Розумійте значення слів, які ви вживаєте в есе. Ви пишете, щоб уразити змістом, а не словниковим запасом. Вишуканість гарна, але в міру.)

5. Різні слова (синонімія.)

6. Лаконічність.

7. Кожне слово важливе (без повторів; кожне речення повинне нести унікальний зміст).

8. Активна життєва позиція.

9. Книги про есе — це здорово.

Бажаємо успіху!

Джерело