Теоретик українського кохання, Микола Томенко, у однойменній книжці досліджував специфіку вживання в українській культурі слів «кохання» і «любов», і прийшов до висновку, що семантично вони доволі відчутно різняться.
Виходячи з традиції вживання понять КОХАННЯ і ЛЮБОВ, а також змістовного навантаження, якого вони набувають у поезії, літературі, фольклорі можна твердити: кохання характеризується поетичним та ірраціональним змістом стосунків; почуттєвістю та романтизмом як невід’ємними рисами.
Статеві стосунки ніколи не були домінантою в коханні, хоча завжди мали неповторне і загадкове звучання. Кохання — це самозречення, це принесення себе в жертву своїм почуттям і пристрастям; любов — взаємопідтримка, прагнення щонайперше допомогти, а вже потім — отримати щось для свого духовного життя, а отже, для себе.
Любов характеризує більш сталі стосунки, що, як правило, формалізуються в подружнє життя. Любов не втрачає почуттєвості, хоча вже й не має стану поетичної закоханості. Статеве життя є невід’ємною, але дещо буденною складовою частиною гармонії в стосунках.
Кохання — це таємниця, а любов — це ключ від неї. Як правило, кохання закінчується тоді, коли втрачається його загадковість і неповторність.
Тож, ідеалом українського кохання-любові є прагнення здобути любов, не втративши кохання.
Немає коментарів:
Дописати коментар