Сторінки

Сторінки

вівторок, 18 квітня 2017 р.

“Більша половина” “письменників і поетів” або Знову про нелогічності в мовленні:)

Цікаві спостереження від В'ячеслава Васильченка.
Сьогодні наше розслідування причепилося до нелогічності у мовленні. Здавалося б, звідки вона може взятися? Кожне слово має одне чи кілька значень. Перед тим, як його вживати, дізнайся, що воно означає, і ти – на коні. Навіть на Пегасі. Проте не все так просто.

Коли хтось каже “більша половина”, він не задумується (хоча золоте правило “спочатку подумай, а потім скажи” навряд чи колись скасують), що половина – “одна з двох рівних частин чого-небудь”. Наприклад, два – це половина чотирьох. Не треба бути математиком, щоб зрозуміти, що два не більше (й не менше) від двох. Стверджувати протилежне – претендувати на апартаменти в цікавому особняку на Кирилівській 103-А (колишня Фрунзе). Краще цей вислів уживати в такому вигляді – “більша частина”, бо частина – “окрема одиниця, пайка, шматок і т. ін., які відділяються від чогось цілого”. Вона точно може бути меншою чи більшою. Або казати “більше половини”, що теж не погрішить проти істини. “Ага, – скажете ви. – А он у словнику написане таке: “добра (більша) половина – більша з двох нерівних, нерівноцінних частин чого-небудь”. І я відповім: “добра половина” сполука фразеологізована, а значення багатьох фразеологімів не являє собою суму значень складників. Водночас приклад, яким ілюструють нелогічну сполуку “більша половина” взятий із творчості радянського прозаїка А. Головка. У текстах того часу можна знайти і “співпадіння”, і “міроприємство”, і ще багато подібних штучних утворень (радянізмів-дурниць). Отже, “більша половина” – це як і “живий труп”, “розумний дурень”, “веселий сум”, “гірка радість”.
Шкода, але на цьому логічні недоречності такого типу не закінчуються. Часто це відбувається, коли говорять “письменники й поети”. Це так само, як і “музиканти й піаністи” чи “спортсмени й футболісти”. Тут безпідставно поєднують родове (ширше, загальніше) та видове (вужче, конкретніше) поняття. Гітаристи, піаністи, флейтисти, валторністи – усі вони музиканти. Що ж до “письменника” (“той, хто пише художні твори; особа, для якої літературна діяльність є професією”), то видові тут “прозаїк” (“письменник, що пише прозою”), “поет” (“автор віршованих поетичних творів”), “драматург” (“письменник, який створює драматичні твори”). А от “сценарист” (“автор сценарію; кінодраматург”) – це не письменник. Тому коли про Андрія Кокотюху пишуть “письменник, сценарист, журналіст”, помилок не роблять.
“Запишіть числівники словами”, – прочитав якось у навчальному посібнику, хоч нижче у вправі наводилися цифри. Книжки з такими гордими назвами (ПОСІБНИК!), виявляється, теж можуть заводити у глухі кути. Бо числівники – це спеціальні слова, якими називають числа – “поняття, за допомогою яких передається кількість і провадиться лічба”. Звісно, що вони, будучи словами, відрізняються від цифр – графічних знаків, що теж позначають числа, але існують тільки на письмі (хоч у розмовному мовленні слово “цифра” і вживається замість слова “числівник”). Очевидно, автори “сього шидевру” хотіли сказати “запишіть цифри словами (=числівниками)”, але не змогли. На жаль. А щастя було таким можливим…
Так само логічно неправильно звучить стереотипна фраза “він не вимовляє букву “ер”. У третьому класі (чи й раніше) кожен дізнається, що “букви ми бачимо, читаємо й пишемо, а звуки – вимовляємо та чуємо”. Отже, звук побачити не можна, як і почути букву. Та й [е] вимовляти зовсім неважко на відміну від [р]. Річ у тому, що, як стверджують логопеди, цей звук – один з найскладніших для вимовляння. При його творенні мають чітко працювати багато “деталей” мовного апарату, до того ж цей процес супроводжується вібрацією. Для декого це складно. Проблема з’являється в дитячому віці. Але її ліквідовують шляхом виконання спеціальних вправ. І тоді про таку людину не казатимуть: “Він не вимовляє звук [р]”.
Нелогічним є і слово “однокореневий” у значенні “спільнокореневий”. Чому так відбувається? Бо в російській мові слова з тим самим коренем, мають назву “однокоренные слова”. Саме це й копіюють. У нашій мові після слова “однокореневий” в одному смисловому ряді опиняться “двокореневий” і “трикореневий”. Як видно, мова йде про кількість коренів, а не про слова зі спільним (тим самим) коренем.
Отже, щоб не вскочити в таку халепу, слід знати значення слів, що вживаємо. Словник нам на допомогу (і хай не пересохне його цілюще джерело).

Немає коментарів:

Дописати коментар